Весна. Старенька бабця сидить під хатою на ослінчику (його зробив колись для неї її коханий, і тепер це – пам’ять про нього і його кохання…) і тішиться теплими весняними промінчиками, які їй посилає небесне світило. Кожен дотик промінчика вона відчуває, ніби ніжний дотик коханого – теплими губами до її зморшкуватого обличчя. І так млосно і тепло стає на душі. Минулі спогади – ніжні і приємні. Бо ж таки приємного було більше, ніж сумного…

Сиві журавки, вірні журавки...

Десь високо, у синій глибині неба, показався ключ журавлів. І раптом від нього відокремився один птах, за ним другий – почали кружляти над бабиною хатою, над старим розбитим гніздом, із журливим курликанням спускалися все нижче і нижче. І бабці одразу кольнуло біля серця, а з-під прикритих вік скотилася гірка, пекуча сльоза.

Бо згадалося старенькій, як багато літ тому вони разом із дідом сиділи весняної пори отут, під хатою. Із курликанням тоді також наблизилася пара птахів. Почали кружляти над їхнім обійстям, вибрали обрубаного ясеня. Почали вити собі гніздо. Ох, як милувалися тоді ще не такі старі старенькі роботою птахів. Птахи носили хмиз, дбайливо дзьобами переплітали тонкі гілочки. Звичайно, довше над тонкою хмизиною працювала журавка, а журавель (як і більшість чоловіків!) хотів швидше збудувати хатину, носив грубше гілляччя. Ох, як вони сварилися! Журавка відкидала патичку – бо ж її не можливо було переплести в гнізді і вона стирчала, як вітряк, через що гніздо здавалося незатишним. Він знову піднімав, приносив – і така перепалка тривала кілька хвилин. Потім він із сердитим клекотом відлітав, а вона все робила по-своєму. І летіла знову – чи підкріпитися, чи за будівельним матеріалом. Часом прилітали разом із тонкими гілочками в дзьобах. Він хазяйновито оглядав роботу, навіть не помічаючи, що вона викинула його попередню патичку. 

І починалося кохання. Як ніжно вони клекотали один до одного, як гарно розвивалося пір’я під їхніми дзьобами, як ніжний змах крила лягав на її крила. Це просто дивина. А дід із бабою, спершись на заступи, забували про свою весняну працю на городі, любувалися рухами птахів… І самим хотілося так пригорнутися один до одного. Але ж на городі далеко видно і, як завжди, “Що скажуть люди?”.

А тим часом пташине кохання їх розчулило до якогось жалісного хвилювання. Вони тихенько покинули свою роботу, пішли, сіли під хатою і, вже не боячись людського осуду, прихилялися один до одного і так собі тішилися пташиним і своїм щастям.

У задумі прозвучали бабині слова: “Поглянь, вони наче ми з тобою. Це знак. Якщо із них хтось не прилетить якогось року… так із нас хтось відійде!”. Ті слова прозвучали, як насмішка, але обоє знали, що це буде їхній знак. І так продовжувалося кілька років. Птахи прилітали, ремонтували своє гніздо, виводили пташенят, навчали їх літати (а це, як і в людей – важка справа).

І ось одної весни змучений і згорьований прилетів один птах. Важко було впізнати, хто це – він чи вона. Потім виявилося, таки вона…

Як довго вона сиділа самотньо у гнізді. Який тужливий клекіт вилітав з її горла. Вона навіть не ремонтувала свого житла. Не вилітала, щоб десь підживитися. І думалося, що вона має так загинути.

Над нею кружляли птахи, кликали її в небо, в поле. Може, це були її минулорічні діти? А вона видавала тужливий крик і не злітала. Чим вона виживала – знає один Бог і вона. Так просиділа майже півліта, а потім почала вилітати. Тут і залицяльники стали прилітати, але вона їх відганяла і дзьобом, і крилами, оберігала свою домівку. А тим часом на подвір’ї ходила зажурена бабка (аж ніби стала на кілька років старшою), і сльози застилали її очі, бо вона бачила, як згасає її дід – її життя, її кохання.

Ось і справдилися її пророчі слова…

Прилетіла журавка одна – і їй теж судилося залишитись одній. Вона знала, що це останні їхні дні, журливі і ласкаві. Недуга забирає здоров’я і сили її коханого. Останні слова, останні ласки… І одного літнього ранку, міцно пригорнувши її до себе, він закрив свої вже незрячі очі… Гірко на серці, гірко на душі. Залишилася сама, як журавка…

А тим часом наближалася осінь. Ще не ключем, а просто зграями збиралися птахи – готувалися до вирію. Журавка сиділа у порожньому гнізді. Зграя над нею кружляла, кликала в синє, ще тепле небо. Вона видавила журливий крик, але не злетіла.

Ось настав час відлітати. Ключ птахів неначе спинився над її гніздом. Вона тільки змахнула крильми і далі сиділа. Покричали сумно птахи і стали віддалятися.

Раптом від зграї відділилися два птахи. Вони кружляли, опускаючись до самого гнізда… Може, це її діти? Вона їх наче відганяла і давала якісь настанови, а сама не злітала. Птахи повернулися до ключа, який ще розвернувся над долиною і знову вистроївся до польоту.

Знову від зграї віддалився один птах і став настирно кружляти й опускатися до самого гнізда. Він таки зумів підняти її з гнізда. Вона мляво змахнула крилами, але полетіла. Відлетіла недалеко, повернулася, покружляла над гніздом, журливо курличучи на прощання. Може, вже й не повернеться. А супутник її не полишав саму. На обрії виднілася сіра смужка журавлів – треба їх наздоганяти.

А баба сиділа на дідовому ослінчику і проводжала птахів сумним поглядом. Тяжкі думи лягали тінню на її зажурене лице. Але теплі промінчики осіннього сонця і ласкавий вітерець навіювали гарні спогади і надію, що наступної весни їм ще поталанить зустрітися. Сиві журавки, вірні журавки…

 Марія Сторожук.

Please follow and like us: